життя? Хиба тая маса відчуває національний або полїтичний гнїт? Горстка божевільних може тільки смішити, але не викликати сімпатій навіть поміж інтелїґенцією, бо цїла українська інтелїґенція охоче без протесту йде шляхом винародовлення, а за нею й культурнїйші одиницї з народу. Тай врештї, хиба українська національність не є тільки ріжноманїтністю російської? Коли-б навіть було доведено, що ми тільки ріжноманїтність росийської нації, той тодї нелюдські відносини Росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, оборонюючись від насилля. Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає о помсту, бо то брата кров! Нехай вченї розшукають, хто був кому родичем, — ображене чуттє нації і кривда цїлого народу гидують визнати моральні звязки з російською нацією! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби.
І так ми некультуні. Се безперечно правда: наша нація некультурна. Власне, культурність її єсть історична, бо вона замерла на тім ступіню, на якім вона була ще у XVII ст. Се правда, що нація наша в загальній культурности з часу конституції 1654 р. поступила дуже мало наперед, а з багатьох поглядів вона мусїла вернутись до нижчих форм життя, як полїтичного, так і соціяльного. Усї ті релїгійно-культурні рухи, що були наслїдком високої освічености й хвилюва-
