ли наше суспільство у XVII віцї, обіцяли статись джерелом не тільки свободи совісти, але й свободи полїтичної. Усї ті рухи були задавлені силоміць, були знївечені навіть елєментарні полїтичні права, як право особистої свободи (панщина), і нація кинена у безодню темряви. Тодї була вбита стародавня культурність української нації, культурність так інтензивна, що кількома своїми промінями вона змогла покликати до життя і могутности націю нинїшних наших господарів.
Еге! Нинї наші маси некультурні, але в самім фактї нашої некультурности знаходимо ми найлїпший, наймогутнїйший, найінтензівнїйший аргумент і підставу до того, щоб полїтичне визволенє нашої нації поставити своїм ідеалом! Бо хиба можливий для нашої нації поступ і освіта доти, доки нація не матиме права розпоряджатись собою і доки темрява єсть спосіб держати нашу націю у неволї!? Доки ми не здобудемо собі полїтичних і державних прав, доти ми не матимемо змоги уладнати стан річей у себе дома до нашої вподоби, бо інтерес наших господарів єсть цїлком супротилежний нашим інтересам, бо росплющеннє очей у рабів єсть небезпечне для панів. Сю останню задачу мусить узяти на себе національна інтелїґенція. Се її право і її обовязок.
А в історії української нації інтелїґенція її раз-у-раз грала ганебну й соромицьку ролю.
