но „довбуть ребра й точуть кров“ зі знесиленої нещасної України, кінчаючи на новоспечених червоних „патревотах сваєво атєчества“: Алєксїнських, Бурцевих, Плєханових і їм же нїсть числа… всї в один голос крячуть:
„Нє било, нєт і нє будєт нїкакой України! А „Самостійну Україну“ вигадали Австріяки та Нїмцї, закупили на се кількох безчесних зрадників з посеред еміґрантів, які, як самозванцї, не мають права говорити за український народ. А український нарід свято держить ся „вєлїкай недєлїмай Рассєї,“ про що свідчать такі відомі й популярні на Українї люде… як Юркевич, Донцов, Левинський і К⁰.!
І хоч наші присяжні свідки говорять ще й дещо инше, нїж то їм підсовують чорні й червоні московські їх приятелї, але вони покірно мовчать про суть справи. Вони не пробують навіть скритикувати річево полїтичну дїяльність „Союза визволення України,“ а лиш захлистують ся з радости та щастя, що чесне імя „Союза визволення України“ волочать по багнї на підставі їх „ябед“ вороги українського народу.
Війна поставила українську справу як міжнародну, полїтичну. „Союз визволення України“ зробив усе, що було в його слабих силах, щоб змусити всї правительства воюючих держав признати розвязаннє української справи основним питаннєм найближчої між-
