народної полїтики. Се зрозуміли всї московські полїтики. Лиш для наших полїтичних недоумків справа ця лишила ся книгою за семи печатками. Вони, справжнї ученики високої московської та польської полїтики, спромогли ся в сей великий, історичний момент, коли ми підняли стяг Мазепи, піти слїдами Кочубея лиш в мізерній формі. Бо коли той писав свій донос бодай впрост до царя, то сї задовольняють ся тим, що їх ябеди благосклонно передрукує Плєханов або Меньшіков.
Вже Мілюков і Струве, які звикли до европейських форм, встидають ся використувати це сміття. Вони точнїсенько так само, як Меньшіков або Плєханов, як Савенко або князь Крапоткін, умлївають зі злости й ненависти від успіхів полїтичної дїялности „Союза визволення України,“ яка прямує до полїтичної самостійности України. Це зрозуміти нам легко. Всї-ж вони — далекосяглі полїтики, всї вони патріоти „вєлїкай, нєдєлїмай“ і тому добре знають, що ґрунт величі їх „вєлїкай“ спочиває на тім, чи удасть ся й далї удержати в кайданах Україну. Але Мілюков мудріщий полїтик і розуміє, що такими „средствами,“ як ябеди та наклепи, цїлої біди не знищиш і він пускаєть ся на переговори з деякими українцями про автономію України в межах „нєдєлїмай,“ бо знає, що його чорні й червоні спілки в поборюваннї українського
