я бачив її першого разу, коли передавав листа, де писалося про ваші дурощі та божевілля в нетрах Сієрра-Морени.
— То тобі здалося, Санчо, що ти крізь паркан бачив цю ніколи ще досить не вихвалену грацію та вроду. Напевне, там мали були бути ганки, коридори, портики, чи як їх там звуть, розкішних королівських палаців.
— Мабуть, що й так, але мені вони здалися парканом, якщо мене не зраджує пам'ять.
— Всежтаки ми поїдемо туди, Санчо, — сказав Дон-Кіхот. — Мені однаково, чи бачити її крізь паркан, чи крізь вікно або хоч крізь щілини садових штахетів. Всяке проміння, що йде від сонця її краси та сягає моїх очей, освітлює мій мозок і зміцнює моє серце так, що я й сам стаю єдиний та незрівняний і своїм розумом, і своєю мужністю.
— А правду сказати, сеньйоре, — відповів Санчо, — коли я бачив це сонце, воно не було таке ясне й не кидало від себе ніякого проміння. Це сталося, мабуть, через те, що її милость тимчасом, як я говорив, віяла пшеницю, і пил, що хмарою слався навкруги, брав у тінь її обличчя.
— Як, Санчо, — мовив Дон-Кіхот, — ти все ще торочиш, гадаєш, віриш і мене хочеш переконати, ніби сеньйора Дульсінея віяла пшеницю, хоч така робота й суперечить тому, що мусять робити вельможні особи, створені і пристосовані до цілком іншої праці, яка на постріл з арбалета[1] показує їхнє високе походження? Погано пам'ятаєш ти вірші нашого поета, де він змальовує, що робили в своїх кристалевих палацах чотири німфи, які, вийшовши на берег улюбленого Таха, сідали на зеленому лузі й ткали розкішні тканини з золота, шовку й перлин. Те саме мусіла робити й моя сеньйора, коли ти її бачив, якщо, звісно, заздрощі якогось злого чарівника не обернули на щось інше її постать, що завдає мені такої втіхи. Я боюся, що й у тій історії, де, переказують, надруковано про мої подвиги, автор — якщо він якийсь мій учений ворог — замінив одні події на інші та домішав до правди силу брехні, бавлячись тим, що розказує зовсім не те, чого вимагає правда. О, заздрощі, корінь нескінченного зла й
——————
- ↑ Арбалет — старовинна рушниця.
181
