— Це правда, сказав — Дон-Кіхот, — зачиняй двері, друже, і будь найкращим свідком тому, що я, як ти бачив, зробив. А саме — коли ти відчинив клітку лева, я чекав його, він не вийшов, я знову чекав, він знову не вийшов і знову ліг. Більше я нічого не повинен робити. Геть чарування, і хай бог допоможе розумові, правді і справжньому рицарству. Зачиняй, кажу тобі, а я тимчасом подам знак утікачам та відсутнім, щоб вони могли почути про цей подвиг із твоїх уст.
Доглядач послухався, а Дон-Кіхот, почепивши на кінчик списа хустку, що нею витирав з обличчя сироватку, почав гукати тих, що невпинно тікали, раз-у-раз оглядаючись. Санчо, коли побачив білу хустку, сказав:
— Нехай уб'ють мене, коли мій пан не переміг цих хижих тварин. Бач, він гукає нас.
Всі спинилися, побачили, що сам Дон-Кіхот подає їм знак, і, трохи насмілившись, почали поволі наближатись до нього, аж поки виразно почули, як він їх гукає. Кінець-кінцем, вони під'їхали до самого фургона, і тоді Дон-Кіхот сказав погоничеві:
— Запрягайте ваших мулів, брате, і їдьте далі. А ти, Санчо, дай два червінці, один — йому, а другий — доглядачеві, як винагороду за те, що вони затрималися через мене.
— Я дам їх з великою охотою, — відповів Санчо, але що сталося з левами? Живі вони чи ні?
Тоді доглядач докладно й поволі розказав, як кінчилася битва, і якнайкраще змалював мужність Дон-Кіхота, постать якого так налякала лева, що той не наважився і не захотів виходити з клітки, хоч двері й були довго відчинені.
Після цього фургон поїхав своєю дорогою, а Дон-Кіхот, вершник у зеленім плащі й Санчо теж поновили свою путь.
Десь о другій годині вдень доїхали вони до села й до садиби дон Діега, якого Дон-Кіхот називав Рицарем Зеленого Плаща.
Проживши тут чотири дні без ніяких пригод, ранком на п'ятий день Дон-Кіхот і Санчо вирушили в дальшу путь.
222
