— Вони вже прив'язані, — мовив Санчо. — Що маємо робити тепер?
— Як що? — спитав Дон-Кіхот. — Сідати в човен і перерізати мотузку, якою його прив'язано, — і він плигнув у човен.
Санчо плигнув слідом за ним, перерізав причал, і човен поволі відійшов од берега. Побачивши себе сажнів за два від нього, Санчо почав тремтіти, бо боявся загинути, але це хвилювало його менше, ніж ревіння осла та пручання Росінанта, що силкувався одв'язатися.
Дивлячись на них, він сказав своєму панові:
— Сірий реве, бо сумує без нас, а Росінант хоче звільнитися, щоб кинутись за нами. Лишайтеся ж з миром, любі товариші, і хай божевілля, що розлучає нас, обернеться на каяття та знову нас з'єднає.
По цій мові він почав плакати так гірко, що Дон-Кіхот розсердився і сказав:
— Чого ти боїшся, полохливе створіння? Чого плачеш, немов у тебе серце з масла? Хто переслідує тебе або женеться за тобою, мишача ти душе? Чи тобі чогось бракує серед цих розкошів? Хіба босий і йдеш пішки Ріфейськими горами? Ні, ти сидиш на лаві, наче герцог який; спокійна течія цієї чудової ріки несе тебе і незабаром винесе в широке море. Ми, мабуть, проїхали вже щонайменше сімсот чи вісімсот миль, і коли б у мене були прилади, я сказав би це тобі точно. Певне, ми вже проїхали або зараз переідемо рівноденну лінію, що проходить якраз посередині поміж обома полюсами.
— А коли ми доїдемо до цієї благоденної лінії, — спитав Санчо, — скільки нам ще лишиться їхати?
— Багато, — відповів Дон-Кіхот, — бо з трьохсот шістдесяти градусів, на які, за обчисленням Птоломея, найкращого космографа, якого я знаю, поділяється водяна та земна куля, ми проїдемо тільки половину, коли досягнемо цієї лінії.
— Нічого сказати, — скрикнув Санчо, — хорошого свідка вибрали ви, ваша милость: він тобі й Пантелей і до того ж „косматий граф“ або щось схоже на це.
Дон-Кіхот попосміявся з того, як Санчо тлумачить слова та ім'я космографа Птоломея, і сказав йому:
— Знай, Санчо, що іспанці і взагалі ті, хто з Кадікса
224
