— Це все так, — відповів Дон-Кіхот, — але хай черевики та кровопускання лишаються хлопцеві за побої, які він безневинно терпів від вас. Якщо він порвав шкіру ваших черевиків, то ви подерли йому його шкіру, а коли цирульник пускав йому кров хворому, ви пустили кров здоровому. Тим то він не винен вам нічого.
— На жаль, сеньйоре, — відповів селянин, — у мене з собою нема грошей. Хай Андрес іде зо мною додому, і я заплачу йому все до останнього реала.
— Щоб я пішов з ним? Ніколи! Хай йому біс! — сказав хлопець. — Він спустить з мене шкіру, як тільки ми залишимось з ним самі.
— Він не зробить цього, — сказав Дон-Кіхот, — бо я йому наказую, і він виконає все з поваги до мене. А крім того, він заприсягнеться рицарським орденом, до якого належить, раніше, ніж я відпущу його додому.
— Та подивіться ж, ваша милость, сеньйоре рицарю, — сказав хлопець, — що ви кажете! Адже мій хазяїн зовсім не рицар і не належить ні до якого рицарського ордену. Це ж Хуан Альдудо, багатій із села Кінтанар.
— Це нічого не значить, — відповів Дон-Кіхот, — і Альдуди можуть бути рицарями, тим більше, що всякий є син своїх вчинків.
— Воно правда, — сказав Андрес, та яких же вчинків син мій хазяїн, якщо він не хоче сплачувати мені за мій піт і за мою працю?
— Я не відмовлюся, брате Андрес, — мовив селянин. — Зробіть мені приємність, ходім зо мною, і я, присягаюся всіма рицарськими орденами, що є на світі, сплачу вам, як сказав, все до останнього реала, і навіть напахченими.
— Я звільняю вас від пахощів, — сказав Дон-Кіхот. — Заплатіть йому прості реали; мене задовольнить і це. Тільки дивіться, зробіть усе, як ви заприсяглися; а коли ні, я теж присягаюся, що повернуся, знайду і покараю вас, хоч ви й заховаєтесь краще від ящірки. А коли ви, щоб ще глибше почувати свій обов'язок, цікавитесь знати, хто наказує вам, знайте, що я відважний Дон-Кіхот Ламанчський, який виправляє помилки і зловживання та карає за них.
20
