— Не турбуйтеся, друже Санчо, — сказала герцогиня. — Я звелю, щоб мої служниці помили вам не тільки бороду, а й усього, якщо це треба буде.
— Досить поки й самої бороди, — відповів Санчо, — а далі — як бог дасть.
— Чуєте, дворецький — сказала герцогиня, — чого хоче добрий Санчо? Ідіть і цілком виконайте його бажання.
Дворецький відповів, що він готовий служити сеньйорові Санчо і пішов обідати, взявши і його з собою, а Дон-Кіхот, герцог і герцогиня залишилися коло столу, розмовляючи про різні речі, але тільки про такі, що так чи інакше стосувалися до військових справ та мандрівного рицарства.
Герцогиня попросила Дон-Кіхота описати й змалювати вроду та риси обличчя сеньйори Дульсінеї Тобоської, яка, згідно з тим, що казали про її красу, мала бути найвродливішим створінням на землі й навіть у цілій Ламанчі.
Почувши про бажання герцогині, Дон-Кіхот зітхнув і промовив:
— Я, безперечно, зробив би це, якби образ її не викреслило з моєї пам'яті нещастя, що оце спіткало мене. Воно таке велике, що мені легше оплакувати, ніж описувати його. Ви повинні знати, ваші ясновельможності, що, поїхавши недавно поцілувати їй руки й дістати від неї благословення та дозвіл на цей третій від'їзд, я знайшов її не таку, як шукав. Я знайшов її зачаровану й обернену 3 принцеси на селянку, з красуні — на потвору, з запашного створіння — на смердюче, з статечної — на грубіянку, з світла — на темряву; одне слово, з Дульсінеї Тобоської — на селянку з Саяго[1].
— Боже милий! — скрикнув герцог. — Хто ж був той, що зробив стільки зла світові? Хто відібрав у неї красу, що так визначала її, спритність, що прикрашала її, скромність, що давала їй славу?
— Хто? — перепитав Дон-Кіхот. — Та хто ж може це бути, як не якийнебудь зломисний чарівник, один з багатьох, що ненавидять і переслідують мене? Це кляте кодло
——————
- ↑ Селяни з Саяго були тоді найбільш темні й затуркаі в Іспанії.
241
