— Їйбогу, сеньйоре, Дульсінея каже правду, і я почуваю, як душа стоїть мені впоперек горла, ніби куля,
— Що ви скажете на це, Санчо? — спитала герцогиня.
— Те, що й казав, сеньйоро, — від батогів я викриваюся.
— Відрікаюся, маєш сказати, Санчо, — виправив його герцог.
— Дайте мені спокій, ваша ясновельможність, — відповів Санчо. — Мені не до тонкощів чи там зайвої літери. Мене так непокоять удари батогом, які має дати мені хтось чи я сам, що я просто не знаю, що роблю і що кажу. Але хотів би я довідатись у моєї господині сеньйори Дульсінеї, де це вона навчилася так просити? З'являється й просить, щоб я оббілував себе, а взиває мене бундючною твариною і ще багато лайливих слів додає. Чи не з бронзи часом моє тіло? Хіба ж то моя справа — одвертати від неї чари? Хіба вона принесла мені кошик з білизною, сорочками, хустками або шкарпетками, — хоч я й не ношу шкарпеток, — щоб ублагати мене? Ні, вона принесла самі лайки, хоч і добре знає поширену тут приказку, що навантажений золотом осел легко видирається на гору; і що подарунки ламають скелі; і бога проси, а молотом стукай; і що одне „бери“ краще, ніж два, „я дам“. А ось і сеньйор, мій пан, що, замість того, щоб сказати мені щось приємне і зробити мене м'яким, наче вовна чи бавовна, обіцяє прив'язати мене голого до дерева та подвоїти число батогів. Крім того, ці сеньйори мусять пам'ятати, що вони просять бичуватися не тільки зброєносця, а й губернатора. Нехай вони повчаться просити й благати та поводитись чемно, бо люди не завжди бувають у гарному настрої. Я он ніяк не заспокоюсь, що в мене подерлося зелене вбрання, а вони причепилися, щоб я лупцював себе.
— Але, друже Санчо, — сказав герцог, — ви, мабуть, не здобудете губернаторства, якщо не будете м'якший за стиглу фігу. Чи добре буде, коли я пошлю до остров'ян немилосердного губернатора, якого не зворушують ні сльози зажурених панночок, ні прохання розважливих, могутніх і одвічних чарівників та вчених? Одне слово, Санчо, — або ви дасте самі собі батогів чи їх дасть вам хто інший, або не будете губернатором.
252
