— Я хотів би побачити його, — сказав Санчо, — але думати, що я збираюсь на його сідати, чи то в сідло, чи то позаду, — однаково, що шукати на вербі кислиць. Я ледве всиджу на Сірому, на в'ючному, м'якому, як шовк, сідлі, а ви хочете, щоб я сів на дерев'яні крижі без жодної подушки чи підстилки. Не хочу я молотитись, щоб звільнити когось від бороди. Хай кожен голиться, як йому завгодно, а я й думки не маю йти разом з моїм сеньйором, тим більше, гадаю, що я непотрібен для гоління цих борід так, як був потрібен, щоб зняти чари з моєї сеньйори Дульсінеї.
— Ні, потрібні, друже, — відповіла Тріфальді, — і такі потрібні, що без вас, на мою думку, ми нічого не досягнемо.
— Добридень вам, — сказав Санчо. — Яке ж діло зброєносцям до пригод їхніх панів? Вони здобудуть собі слави, а нам лишаться самі труднощі. Якби то історики писали ще: „Такий от рицар довершив таку й таку пригоду, але з допомогою свого такого от зброєносця, без якого кінчити її було б неможливо“. Та ж ні! Вони просто пишуть: „Дон Параліпоменон переміг шістьох велетнів“, навіть не називаючи імени його зброєносця, що був при всьому тому, ніби його й на світі зовсім не було. Тепер, сеньйори, я знову кажу, що мій сеньйор може їхати сам, і щасти йому боже, а я лишуся тут із сеньйорою герцогинею; і дуже можливо, що, як він повернеться, справа з сеньйорою Дульсінеєю посунеться вже на одну третю або п'яту частину, бо я маю надавати собі тимчасом стільки батогів, що на тому місці вже й волосся не ростиме.
— А проте, добрий Санчо, — сказала герцогиня, — вам доведеться поїхати з вашим паном, коли буде потреба й коли вас проситимуть гідні люди. Не лишатися ж з бородами цим сеньйорам через вашу полохливість, то ж буде сором!
— Ще раз добридень вам! — мовив Санчо. — Якби цю милость треба було робити для якихнебудь самотніх дівчат або для дітвори з сирітського дому, то можна ще завдати собі деякого клопоту, але клопотатися для того, щоб зняти бороди дуеньям, — біс його матері!
264
