— Досить про це, — сказав Дон-Кіхот. — Я сподіваюся, сеньйоро Тріфальді й усі інші, що небо гляне на ваше лихо прихильним оком, і Санчо зробить те, що я йому накажу; нехай лише з'явиться Клавіленьо, і я побачуся з Маламбруном. Ніяка бритва не поголить вас так добре, як я зрубаю з пліч Маламбрунову голову, бо бог терпить лихих людей, та не назавжди.
Тимчасом зайшла ніч, і разом з нею наближався час, коли мав з'явитися славний кінь Клавіленьо, запізнення якого починало вже турбувати Дон-Кіхота. Йому здавалося, що Маламбруно не посилає коня або страхаючись поєдинку, або тому, що він не той рицар, якому призначено цю пригоду. Аж ось у сад увійшло четверо дикунів, усі вкриті зеленим плющем. і з величезним дерев'яним конем на плечах. Коли вони поставили коня на землю, Один p дикунів сказав:
— Нехай сяде на цю штуку рицар, у якого вистачить на це відваги.
— Тоді я не сяду на нього, сказав Санчо, — у мене й відваги не вистачить, і крім, того, я не рицар.
— А на крижі, — далі мовив дикун, — повинен сісти зброєносець, якщо рицар його має. І нехай він покладається на славного Маламбруна, бо, крім його меча, рицареві нічого не загрожуватиме. Щоб знятися в повітря й добутися до Маламбруна, що чекає їх, слід повернути кілок, що на шиї у коня, а щоб їм через височінь не запаморочило голову, вони повинні зав'язати собі очі і так їхати, аж доки заірже кінь, і це визначить кінець їхньої подорожі.
Сказавши це, вони покинули Клавіленьо і, зграбно ступаючи, вийшли з саду тією самою дорогою, що й увійшли. Долоріда, коли побачила коня, мало не плачучи, сказала Дон-Кіхотові:
— Хоробрий рицарю, Маламбруно додержав слова; кінь
265