належу і я — до фаху військового. Ріжниця між ними та мною лише в тім, що вони були святі й билися за справи небесні, а я — грішник і б'юся за справи земні. Вони здобули небо силою своїх рук, бо небо здобувають силою. А я й досі не знаю, що здобув я своїми стражданнями. Та якщо страждання моєї Дульсінеї Тобоської кінчаться, то доля моя покращає, мій розум підкується і я, може, піду кращим шляхом, ніж той, яким простую тепер.
Селяни дивувалися з постаті та з слів Дон-Кіхота і не розуміли й половини того, що він їм казав. Пообідавши, вони взяли свої статуї, попрощалися з Дон-Кіхотом і пішли своєю дорогою. Санчо, немов ніколи не знав свого пана, був у захопленні від його вченості. Йому здавалося, що в світі не могло бути історії, з якою той не був би досконало обізнаний.
— Справді, сеньйоре, — сказав він йому, — якщо те, що трапилося з нами сьогодні, можна назвати пригодою, то це була одна з найприємніших пригод за весь час нашого подорожування. Ми вийшли з неї без побиття й без ніякого хвилювання, не видобували мечів, не толочили землі нашими тілами й не голодували.
— Ти правильно кажеш, Санчо, — відповів Дон-Кіхот. — Май тільки на увазі, що час не завжди буває однаковий і не завжди йде одним і тим же шляхом.
Отак міркуючи та розмовляючи, в'їхали вони в ліс край дороги, коли раптом, несподівано для себе, Дон-Кіхот заплутався в сітку з зелених ниток, натягнених між деревами. Не розуміючи, що воно таке, він сказав Санчові:
— Мені здається, Санчо, що ця історія з сіткою мусить бути однією з найдивніших пригод, які можна собі уявити. Нехай уб'ють мене, якщо чарівники — мої переслідники — не хочуть заплутати мене в ній і затримати в путі. Але я заявляю їм, що, якби зелені нитки цієї сітки були з найтвердіших діамантів, я однаково розірву її, неначе зроблену з морських водоростей або з волокнин бавовни.
Коли він хотів порвати сітку і проїхати вперед, перед ним несподівано, вийшовши зза дерева, з'явилися дві дуже гарні пастушки (або, принаймні, одягнені, як па-
293
