Був би цей бальзам у мене, чого б нам ще бракувало? — відповів Дон-Кіхот. — Але присягаюсь тобі, Санчо, честю мандрівного рицаря, що за два дні, якщо доля не накаже чого іншого, я матиму його, або хай мені повсихають руки.
— А як гадає ваша милость, — запитав Санчо, — через скільки днів почнемо ми ворушити ногами?
— За себе можу сказати, — відповів побитий рицар, — що не можу встановити цього строку. Але я беру вину за все на себе, бо я не повинен був витягати меча проти людей, які не мають рицарського звання, і бог битв, думаю, покарав мене за порушення рицарських звичаїв. Тому до речі, брате Санчо, зробити зауваження, дуже потрібне для нашого спільного добра, а саме, коли ти побачиш, що нас ображає така наволоч, не давай мені витягнути меча (та я й сам його вже не витягну), а берись за свій та розправляйся з ними, як собі забажаєш. А якщо на поміч їм стане якийнебудь рицар, я захищу тебе усією силою моєї міцної руки. Докази цієї сили ти бачив уже тисячу разів.
Такій зухвалості бідного рицаря сприяла перемога над одважним біскайцем, але Санчо ставився до цього інакше і на зауваження свого пана не міг не відповісти:
— Сеньйоре, я людина мирна, лагідна та поміркована і вмію стерпіти всяку кривду й образу, бо маю жінку та дітей, яких мушу виховувати. Отже, із свого боку, я попереджаю, що ні в якім разі не витягну меча ні проти простих людей, ні проти рицарів, і наперед прощаю всі образи, що мені чинитимуть прості й значні, бідні й заможні, дворяни й ті, що платять подушне[1], без усякого винятку для будьякого звання чи стану.
Так промовивши, Санчо встав, випустивши тридцять охів та шістдесят зітхань і проклявши сто двадцять разів тих, хто його так піддурив. Але він не міг триматися рівно і весь час, не зважаючи на всі зусилля, ходив зігнувшись, як турецький лук.
На превелику силу осідлав він свого осла, що був якийсь розгублений через завелику волю, яку мав цього дня, і під-
——————
- ↑ Подушне — податок з душі, особи, який платили кріпаки панам.
47
