опинившись серед моря і маючи гроші, помирає з голоду, бо не може купити того, що їй треба. Я кажу це тому, що якби у мене вчасно були ті двадцять дукатів, які пропонує ваша милость, я підмазав би ними перо секретаря, підживив би дотепність оборонця й був би тепер на майдані Сокодовер у Толедо, а не на цьому шляху на мотузці, немов гончак який. Та бог великий, треба терпіти, і досить про це.
Дон-Кіхот під'їхав до четвертого — людини з поважним обличчям і білою бородою, що спадала йому аж на груди. На запитання про причину його лиха, він відповів слізьми й не міг вимовити і слова. П'ятий галерник позичив йому свій язик і сказав:
— Ця шановна людина йде на галери на чотири роки, зробивши перед цим звичайну подорож в урочистому вбранні верхи на коні.
— Мова йде, — сказав Санчо, — здається, про прилюдне зганьблення.
Дон-Кіхот під'їхав до слідуючого галерника і теж запитав про його злочин.
Цей галерник мав студентський одяг, і один з конвойних сказав, що він надзвичайний балакун і добре знає латинську мову.
Позад усіх ішов молодий хлопець, дуже гарний, тільки одноокий, років тридцяти. Його було прикуто до ланцюга не так, як інших. Довжелезний ланцюг обкручував йому все тіло, на шиї було два нашийники: один — прикріплений до ланцюга, а другий — що його звуть, „стережи приятеля“ або „приятелева нога“ — двома залізними смугами сполучений із поясом, а до них припасовано пару ручних кайданів, що замикались на величезну колодку. Отож він не міг дотягти рук до рота чи нахилити голову, щоб досягти рук. Дон-Кіхот запитав, чому його закуто так, як нікого іншого.
— Бо він сам заподіяв більше злочинів, ніж уся решта вкупі, — відповів конвойний, — і тому, що він такий шалений і такий злодій, то навіть і в такому стані ми не можемо бути певними, що він не втече.
— Та які ж злочини міг він заподіяти, якщо його засуджено тільки на галери? — спитав Дон-Кіхот.
71
