— Він іде туди на десять років, — відповів конвойний, — а це вже громадянська смерть. Досить сказати, що цей добряга — відомий Хінес де Пасамонте, якого звуть ще Хінесійо де Парапія.
— Обережно, сеньйоре комісаре! — сказав тоді галерник. — Покиньмо імена та прикладки. Мене звуть Хінес, а не Хінесійо, а моє прізвище — Пасамонте, а не Парапія, як ви кажете. Зверніть краще увагу на себе.
— Балакайте спокійніш, сеньйоре першорозрядний злодію, — відповів комісар, — якщо не хочете, щоб я вас примусив замовчати неприємним для вас способом.
— Видима річ, — відповів галерник, — доводиться йти туди, куди тебе веде бог. Але свого часу дехто буде знати, чи звуть мене Хінесійо де Парапія, чи ні.
— Хіба не так звуть тебе, брехун ти? — сказав конвойний.
— Так то так, звуть; але я подбаю про те, щоб не звали. Сеньйоре рицарю, коли у вас є що подати нам, — давайте та йдіть з богом, бо мені вже обридло ваше бажання знати все про чуже життя. А якщо ви захочете знати моє, то я — Хінес де Пасамонте, якого життєпис написали оці пальці.
— Він правду каже, — сказав комісар, — бо й справді описав свою історію і зробив це якнайкраще, а книгу залишив у в'язниці, заставивши її за двісті реалів.
— Я сподіваюсь, що викуплю її, хоч би на це треба було двісті дукатів.
— Так добре вона написана? — спитав Дон-Кіхот.
— Так добре, — відповів Хінес, — що їй не дорівняється ні одна з тих книг, що були чи будуть ще написані. Я можу вам сказати, що в ній говориться правду, і таку приємну та втішну правду, що й брехні кращої від неї немає.
— А яка назва цієї книжки? — спитав Дон-Кіхот.
— Життя Хінеса де Пасамонте, — відповів той.
— І її закінчено?
— Як же її можна було закінчити, коли не закінчене ще моє життя? В ній його описано, починаючи від мого народження і до останнього заслання на галери.
72
