далася на «хоробрих союзників в Європі», себ-то на допомогу Німеччини. Але як і за часів Наполеона, так і за часів Вільгельма II., надія на чужу допомогу завела. Може, повстання справді вибухнуло передчасно, що німецька допомога не могла наспіти. Але кінець війни показав, що взагалі надії на Німеччину мусіли завести.
Перші дні повстання пройшли в тяжких і крівавих боях. Але вже в суботу, 29 квітня, себ-то на шестий день повстання, голова «тимчасового уряду» Пірс мусів видати таку відозву:
«Щоб запобігти дальшому нищенню беззбройних людей і щоб урятувати життя наших товаришів, безнадійно оточених переважаючими ворожими силами, члени тимчасового уряду, присутні в головній кватирі, постановили безумовно капітулювати, провідники ж республиканських військових частин накажуть скласти зброю»…
А ще через три дні, 2 травня, в Лондоні було офіціально оголошено: «всі повстанці в Дубліні склали зброю».
Без сумніву, гладко справа не скінчилася, бо ще й далі виникали то тут, то там поодинокі вибухи. Але під оглядом політичним повстання було програне. Німецька допомога не наспіла. Провінція майже не відгукнулася.
Реальними наслідками повстання були 744 забитих, кілька тисяч покалічених, і численні руїни на вулицях Дубліну. Військові англійські суди післали 15 повстанців на шибеницю, двох під розстріл, 73 до тяжкої вязниці,
