Ця сторінка вичитана
Долі своєї я не кляну:
бути луною, будить луну.
Віршником був я рунних полів —
гнівом на дуків дух мій горів.
Пісня — посестра, степ — побратим, —
вольная воля трьом нам усім.
Двічі я зрадив ніжну сестру.
Потім побачив: без неї умру…
Втретє ми стрілись на чужині,
як запалали перші огні,
і положили святий зарік —
не розлучатись навік.
Брате мій, сестро, любі мої,
вітер жене нас у дивні краї.
