менників. Татари мусять знати, як і чим живуть європейці, які в них ідеали, які напрямки.
— Виробляйте літературну мову, спільну для всіх татар… Годі нам говорити на ріжних мовах. Се анормально, що кримський татарин погано розуміє, що пише казанський, а письменника з Тифлису не всі можуть читать в Оренбурзі або в Баку… Спільна літературна мова і сильна, в європейському дусі, література — от мій девіз!…
— Не забувай, що ми вже робимо дещо в такому напрямку, — гарячився Рустем, — згадай, що було літ за двадцять перед цим! Опріч алькорану та його коментарів, народ нічого не знав. А тепер по наших селах не рідко знайдеш простих свідомих татар. Вони знають, хто вони й чого хотять…
— Ов, чи багато таких! — кричав Абдураїм. — Не буде багато, поки в нас будуть старосвіцькі мектеби з допотопними методами, поки не переробить усього вчитель…
Серед гамору й крику ніхто не помітив Бекіра. Молодий хлопець причаївсь за порогом і з цікавости висунув голову в двері. Потому насмілився, переступив поріг і підобгавши ноги, сів долі у куточку. Він ввесь обернувся в увагу, очі в нього блищали, а вуха, червоні й великі, ще більш настовбурчились, немов боялися пропустити хоч слово з розмови.
— Ти чого тут? — помітив його Джіафер.
— Та… я… до Рустема… нічого, нехай потому, — благав він, немов боявся, щоб його не прогнали.
— Вставай, Бекіре, сідай з нами до гурту, — кликав Рустем.
— Ні, ні… мені й тут добре… — мотав головою Бекір, засоромлений вкрай та ввесь червоний.
