десятину. Муллів і дервішів він зразу зненавидів.
Раз над вечір, коли Рустем міг вже сидіти на ліжку, до його прийшов несподіваний гість — дядько Абдула̀, грубий, дихавичний, старий хаджі. Рустем мало знав дядька, бо мулла Смаїл не у великій згоді жив досі з братом.
Хаджі Абдула довго мовчав, відсапував та гладив долонями бороду.
Старий почав жалітись на недуги і старість, а потому звів свою мову на розпусту і зневір'я сучасної молоді. Як крається батькове серце, коли у правовірній родині шайтан посіє незгоду! Батько кінчає свій вік, а син починає. Синові легше скоритись. Так навчає пророк і так повинно бути. Бідний мулла Смаїл! Він схуд і що дня миє сльозами бороду. Він радо простяг би руки до грішного сина, коли б той прийшов до нього із чистим серцем. Хаджі Абдула сапав, харкав, плював і зовсім втомився од довгої промови.
Його слова зворушили Рустема. Жаль стало батька. Він щиро хотів би знов поєднатися з ним, та як? Якою ціною? Що треба зробити?
Хаджі Абдула мав вже готові умови.
— Залиши свої думки. Покинь небезпечну роботу і своє товариство, і батько забуде все давнє.
Рустем замотав головою.
Ні, він цього не може зробити й не зробить. Він міг би вернутись, коли б батько прийняв його таким, яким він є.
Хаджи Абдула́ з тим і пішов.
Даремне тільки трудив свої старі кости та важке тіло.
Рустем лишився сам. День гас і вікна сіріли. Хата швидко сповнялась м'ягкими вечірніми тінями. Після важкої розмови про батька, Рустем
