небо. Я схвачуюсь з постелі і виходжу з куріня. Липневий ранок, самий пишний ранок розгорів ся. Зоря сіяє на синьо-фіолєтовому небі, як здоровий алмаз. Небо наче зайняло ся, горить ясними, чистими фарбами. Широкі полоси чистого жовтого, жовто-горячого, рожевого, а внизу червоного цьвіта, аж лиснять зливаючись делікатними сутінями. Небо на сході неначе закрите пишною, квітчастою завісою, блискучою як дорогий атлас, і та завіса ніби впала на лиман і вкрила єго блискучими полосами од берега до берега… Лиман сіяє як і небо. А десь далеко в очеретах, в осоці на пологих луках понад Дністром лиснять плеса довгі течіі, озерця. Одно вхопило з неба ясно-жовтий цьвіт, друге червоний, трете рожевий і блищать вони в зелені, як брилянти усякого цьвіту, розкидані по зеленому оксамиті. На лугах, в горах кричать пташки. В далекому пасаді сьпівають півні. З очерету піднялись з криком качки і ключем полетіли на лиман. Підняв ся важкий бусько і плавко перелітає Дністер. От він перелетів низько і трохи не черкнувсь ногами об голову діда Хтодося. А небо розгорюєть ся ще більше. Зоря підняла ся високо і ніби тоне в лазуревому небі. Фарби стали ще яснійш квітчасті, полоси аж лиснять неначе чистий кришталь. Крик, галас пташиний стає більший. І небо і земля, і вода неначе вбрались в найдорожші прикраси і ждуть-стрічають царя неба і землі — сонце.
Дивлю ся, дід Хтодось стоіть над кручею, як камяний, облитий червоним сьвітом, молить ся Богу, хрестить ся і кланяєть ся до зорі. Я хочу і собі молитись, шепочу слова молитви, але іх не розумію. Молитва не іде міні на душу. Темна ніч говорила міні про тебайдські печери, про молитви, про чорну одежу, говорила про рай для себе. Пишний, веселий ранок говорить міні
