не те, а щось інше. Про що він міні говорив, я і сам не розумів добре. Щось неясне, неомежене ворушилось в серці; але радісне, як те небо, веселе, щасливе. Радість, веселість ворушилась в серці; серце грало як риба в воді. Не молитва, а пісня ішла на душу. Я неначе чув музику в своій молодій душі. Якісь пишні очи з довгими чорними віями манили мене. Я почув серцем, що хочу любити; а що, а кого любити?… Якісь музичні мельодіі лунали в моій душі, неначе вони лили ся з неба, розкішного, розмальованого рожевими, жовтими та червоними полосами, неначе вони піднімались з блискучого, пофарбованого лимана.
— Буду вчитись сьпівати або грати, я люблю музику, ворушилось в моій думці. Або вивчусь лучше малярству… буду малювати; змалюю ту красу, що в небі, на лимані, думаю я, або… буду писати вірші, складу віршами книжку, таку як Катерина… Напишу про діда Хтодося… про нещасних прибитих бідою… Про іх, про іх! ворушить ся в мене думка. І я чую, що я якось люблю… Люблю чиісь пишні карі очи; десь я бачив ті очи, пригадую я собі. Люблю діда Хтодося, люблю рибалок і усіх людей, люблю оте розмальоване небо, отой блискучий, квітчастий лиман… Чую рай в своій душі, хочу, щоб і для усіх був рай…
Дід помолив ся Богу і обернув ся до мене.
— А що, паничу! зайшов сюди з бурлаками. Чаю в нас нема. Біжи напий ся чаю з лимана, та закуси житнім хлібом, поки я сьнідання зварю, каже дід Хтодось.
Я купаюсь в лимані, міні здорово, весело. Я не виходжу, а вибігаю на кручу. Я беру окраіць хліба з сіллю. І міні той житній хліб здаєть ся смачнійшим од усіх потрав.
