— Не думайте так. Життя моє важке. Я дня не зазнаю щасливого. Я іду до дому, а міні хочеть ся назад повернути од дому, сказала Саня. Мачуха нервозна, сердита, гризе мене і батька, чепляєть ся без причини, а своій дочці годить, як милій дитині. А скільки раз я плакала од неі! Які вона прикрі, гіркі слова міні говорить.
Комашкови і жаль стало Сані і він зрадів од надіі. Саня ще і разу не одкривала перед ним своєі душі. Він глянув на іі очи. Веселі іі очи стали смутні та жалібні.
— Ваша доля, се доля молодих чесних людей теперішнього часу, сказав Комашко. Скрізь тепер в життю потайна боротьба за принципи, якийсь смуток в сіміі в суспільности. Скрізь я чую стогін пригнічених, неначе стогін тих хвиль на мори, що вітер бє ними об скелі. Людське життя, як оте море, і шумить і хвилює; хвиля гонить хвилю, поки і сама розібєть ся об скелі або пропаде без сьліду в глибокому мори… А нам треба держатись тоі хвилі, треба боротись, сказав Комашко і глянув просто в очи Сані.
Вона глянула на єго карі, темні очи. В іх сьвітилась мисль, міцна енерґія, чесність. Вона ніби читала в єго очах єго думи і шукала в іх поради, помочи. І вона сама не счулась, як іі чогось забажалось дивитись і дивитись на ті очи, неначе вона шукала в тих очах поради, спокою, щастя. Вони обоє замовкли, ставши над кручею, і дивились на море, на синю далеч. Комашко вглядів білі вітрила корабля, що сизіли в тумані і задивив ся на іх. Саня повернула очи і собі задивилась на той корабель, що тихо плив по морю.
— Зійшли ся наші очи в поетичній далечи. Чи зійдуть ся то наші душі на віки? подумав Комашко і обер-
