нув ся до Сані. Він вловив в іі очах поетичний момент, поетичний настрій.
— Я думаю, що найвище щастя на землі можна знайти в душі, котра симпатизує нам, нашим думам, нашим ідеям; симпатія красить ся коханнєм. Чи любите ви мене? Ви певно знаєте, що я вас давно люблю, сказав Комашко.
Саня швидко кинула на него очима, почервоніла, як рожа, і так само швидко спустила очи до долу. Вона мовчала і думала.
— Скажіть міні хоч одно ласкаве слово, дайте міні надію, сказав Комашко. Дозвольте міні просити у вас і вашого батька вашоі руки.
— Сьогодня я вперше почула до вас симпатію; я не вмію таітись і говорю щиро: ваші мисли стали міні до вподоби, сказала она тихо. Серцеж не в нашій воли; я ще сама добре не знаю, куди воно поведе мене. Дайте міні підождати, розмислити все на воли. З серцем, з життєм не можна поводитись легкодушно і не поміркувати гаразд.
— Правду ви кажете, сказав Комашко.
— Приходьте частійше до нас, поговоримо; а там побачимо, сказала Саня.
— Боже мій! а що буде, як я єго полюблю щиро, горячо. Як тоді приміряти міні моє серце, моі давні мріі. Невже я мусітиму пригнітити своє серце, задушити кохання, перемогти свою душу, забути єго.
Вона злякалась тоі боротьби, котра наступала перед нею в далекій перспективі, неначе чорна хмара выступає з'за синього моря на погожому синьому небі.
Саня мовчала. Мовчав і Комашко, і вони обоє задумані з очами спущеними до долу пристали до компаніі, котра ішла проти іх.
