туряєш? Га? Що з неі вийде? Ти хочеш, щоб вона на шибениці повисла? Мене не слухає, старших не поважає, вже сердито говорила Навроцька.
— Часом і старших не варто поважати, обізвав ся Навроцький. І старші бувають усякі.
— Добрі ідеі проповідуєш. Добре, що моя Маня не чує. І сам говориш непотрібні слова, і дочку свою з пантелику збиваєш, сказала докірливо Раіса Михайловна.
— Та миж дома: можемо, здаєть ся, зняти машкару з лиця, котру надіваємо при людях та перед начальством, промовив Навроцький.
— Знимай вже ти, коли вбрав ся в машкару. Я завсігди хожу без машкари. Про начальство говори тай міру знай. Он сидиш та й сидиш товаришом предсідателя. І Бог зна', коли будеш предсідателем. Частійше надівай машкару на лице, коли вже тобі припала охота часами скидати іі.
— Не буду ніколи предсідателем; з Петербурга пришлють когось іншого, якогось дурного аристократа, бо місце ласе. От і цей йіздить ціле літо за границею, а я тягну сам ярмо, як той віл, сказав Навроцький.
— То тягни мовчки принаймі, та не говори цего при людях та при дітях. Он викохав дочку! Носить ся з якимись вченими книжками, бігає кудись. На що це здало ся панні?
— Гм, гм… замукав знов Навроцький.
— Я боюсь за свою Маню. Ти припини свою дочку, сказала Навроцька.
— Гм… Починаєш з початку.
З ґанка вийшла Маня, дочка Навроцького та Раіси Михайлівни, і перебила іх розмову. Навроцька замовкла. Маня була здорова, повна, румяна і така флєґма-
