тична, як батько. Сидячи завсігди в хаті коло матери, як курча під крилами в квочки, вона зарані розвила ся.
Майя сіла коло матери дуже близенько. Повне тіло аж вилазило та випихалось зпід сукні на шиі, зпід рукавів на руках.
— Чом Саня не йде пити чаю? спитала в дочки Навроцька.
— Не знаю; вона побігла в нумер до Мурашковоі, одізвалась Маня.
— О, ба! Побігла, нікого не спитавши, сказала з злістю Навроцька.
— Угу, гм, ге! сказав старий, запихаючи паляницею рот.
— Ти, Маню, не дивись на Саню, не слухай іі, бо вона тебе не до добра доведе, сказала Навроцька.
— Я, мамо, тільки вас та папи слухаю і більше нікого, сказала Маня.
— І добре робиш, обізвалась Навроцька.
— Ого! промовив Навроцький, вкинувши в рот пів сухаря.
В той час по дорозі до манастиря йшов Дмитро Василевич Фесенко. Тінь од шовкового сірого зонтика вкривала єго широкі плечі і переливалась делікатними сутінями на єго румяних щоках, на біло-жовтій одежі з шовковоі чесучі.
Маня вгляділа єго і промовила знехотя:
— Яка гарна фіґура!
— Маню! так не годить ся говорити панні, тихо сказала Раіса Михайлівна. Вдержуй язика, а найбільше при людях. Маня замовкла. Вона так привчилась вдержувати язика, що він в неі вже неначе почав приростати до піднебення і був готовий оніміти. Вона не вміла навіть добре розговоритись.
