приставав до іі повноі огрядноі фіґури та високого зросту.
Вона тепер малює човна на морі для столовоі комнати, сказала за дочку мати.
— Милий ґраціозний сюжет, сказав Фесенко комплєментик для Мані.
— Ви певно і граєте? спитав ся Фесенко в Мані.
— Еге, сказала Маня. Граю трохи.
— В вас в домі, як бачу, знайшли пристановище усі девять муз, сказав Фесенко до Раіси Михайлівни, і знов глянув на одчинені вікна. Він ждав незвичайноі десятоі музи, а тоі музи нігде не було видко, неначе вона зумисне десь сховалась.
Несподівано з'за гостинниці з акацій вибігла Саня. Вона вгляділа Фесенка і спинилась на зеленій траві під розкішною акацією. Вона й сама не знала, чи йти ій до столу, чи вернутись. Самі ноги іі спинились, неначе заплутались в густій траві. Одначе вертатись не приходило. Треба було йти до столу.
Фесенко схопив ся з стільця, солідно пішов ій назустріч, зробив делікатний поклін і привитав ся до неі. Саня на силу рушила з місця: ій хотілось утікти, сховатись, одначе треба було сісти за стіл. — Якже ви чуєте себе після вчорашньоі гулянки? спитав Фесенко в Сані.
— Спасибіг вам, я чую себе дуже добре, сказала Саня, дивлячись на стіл.
Фесенко почув, що з своіми музами треба тепер розстатись, і не знав, з чого почати розмову. Він мовчав, і усі мовчали. Стало тихо. Навіть лист на акаціях не шелестів. Навроцька подала Фесенкови стакан чаю, Навроцький присунув до єго срібний кошик з сухарцями. І знов кругом стола усе затихло.
Фесенко колотив ложечкою чай і поглядав солоденькими очима на Саню. Густа, мягка тінь од акацій
