падала на неі, на іі делікатне лице, на сіреньку сукню. Золоті крапельки вечірнього сонця неначе бризкали через лист акацій і бігали по іі делікатних щоках, по золотих косах. Фесенко милував ся Санею, ловив очима ті золоті крапельки, як вони бігали по щоках і золотим дощем спадали на білу шийку, бризкали на маленькі руки.
— Чи звикли вже до Одеси? Не бере вас нудьга за Кишиневом? спитав в Фесенка Навроцьний. Здаєть ся, минув рік, як ви перейшли на службу з Кишинева в Одесу.
— Міні сподобалась Одеса давно, бо я вчив ся в Одесі, але я готовий хоч і зараз покинути Одесу і перейти знов на службу в Кишинев. Для мене Кишинев найкращий город на нашому півдні, сказав Фесенко і пильно подивив ся на Саню.
Саня липнула на єго очима. Легенький гнів, як легенька сиза хмарка в літний погожий день, мигнув в тінню в іі ясних очах. Ледви примітний румянець виступив на іі щоках.
— Певно ви, Олександро Харитоновно, нудитесь тут без книжок, сказав Фесенко. Зайіхали в такий глухий куток; нема ні журналів ні ґазет.
— Я ще не знаю нудьги. Міні скрізь весело, де є добрі, чесні люде, де є з ким перекинутись словом. Я своіх любимих авторів взяла з собою, обізвалась Саня. Вчитись нігде не гріх, навіть над морем.
— Ви з книжками, як риба з водою, сказав Фесенко.
Навроцькій не сподобалось, що Фесенко усе обертаєть ся до Сані, і не вважає на іі дочку. Вона перебила розмову.
— Ми набрали з собою і книжок, забрали і фарби
