що штука тільки низший східець людського розвитку, сказав Фесенко, приспособляючись до Сані.
— О, не думайте так! обізвалась Саня. Я зовсім не проти штуки. Кожний артизм — діло, коли хто має до єго хист та талант. Але я до мальовання не маю таланту, я ніколи не буду артисткою.
— Не думайте так, пане Фесенку! Вона душею артистка, бо любить дуже музику і грає на фортепяні, обізвав ся Навроцький.
— Кожна панна душею поет, підлещував ся Фесенко.
— Не кожна, сказала Саня. Чи булаб тому правда, якби я сказала, що кожний панич — поет. От мою сестру можна назвати поетом, бо вона цілі дни малює картини.
Фесенка тягло не до того поета, що малює картини: він навіть не глянув на того поета.
— Як будете в Кишиневі, то прошу до нашоі господи. В нас правдива вистава картин, тільки не перевізна, а завсідня, сказала Навроцька.
Недалечко од стола щось зашелестіло по траві. Усі обернулись. Коло стола, як з землі виріс, стояв Комашко, а рядом з ним Мавродін.
— Добри-вечір! сказав голосно Комашко.
Саня кинулась, як сполохана птиця. Маня й собі кинулась.
Нервозна Раіса Михайлівна аж іздрігнулась. Вона не любила Комашка і з великою неохотою приймала єго в свому домі в Кишиневі.
Навроцький схопив ся з стільця назустріч Комашкови.
— Доброго здоровя! От, несподіваного гостя Бог послав! Сідайте, будьте ласкаві. Я дуже радий, що
