ючи зпід лоба грізними очима на Комашка. Вилізла потім боком та марината степовому старому простакови: жінка три дні гризла єго за ту маринату.
Вже смерком попрощав ся Фесенко з Навроцьким. Разом з ним попрощав ся Комашко.
— Приходьте до нас частійше, просила Фесенка Навроцька.
— Не забувайте нас! Ми вас будем ждати до себе, просив Навроцький Комашка.
Фесенко пішов улицею на один бік, Комашко повернув на другий бік моря.
— Розійшлись, як доріжки в лісі, обізвав ся Навроцький, усьміхаючись. Один на праву руку, другий на ліву.
— Розійшли ся і не зійдуть ся, подумала Саня, водячи очима за Комашком, котрого біла фіґура все ніби тонула в темряві під високими акаціями і згодом зовсім потонула.
— Потонули в мглі тихого вечера, думала Саня. Вже не видко обох. Котрий з іх потоне в морі сьвітовому? котрий не втоне? Котрий з іх випливе на берег? Котрий загине? думала дівчина, сидячи за столом і неначе прислухуючись до своіх потайних дум. А дума за думою ворушилась в іі душі, як тихий шелест априкозового листу, од вечірнього морського віяння на сухий берег. А що, як Комашко потоне? неначе говорив іі той тихий голос в душі. А він потоне з своім палким характером, з щирим словом… І для неі стало жаль молодого хлопця, жаль єго молодого життя. Вона важко здихнула і знов задумалась.
Іі хотілось з кимсь поговорити щиро, од серця, поділитись мислями, признатись, що говорив іі недавно Фесенко. І щось глибоко-глибоко в серци підказувало ій,
