серце, неначе перша ластівка весною злинула на зелену калину і защебетала пісню про весну, про тепло, про кохання. В єго серци наклюнулась надія і неначе осьвітила єго і пригріла.
— Боже мій! Чого міні ждати, чого сподіватись в цей вечір? думав молодий хлопець, скочивши на землю з маленького легенького вагончика. Он і манастир видно! Он і гостинниця, і вікно нумера, де живе Мурашкова… Швидше, швидше! дух займає.
Комашко добіг до ґанка. Мавродін гукнув до него:
— Ідіть, а я тимчасом забіжу до Бородавкина, а потім може зайду в нумер Мурашковоі.
Комашко одчинив двері нумера. За столом на канапці сиділа Саня рядом з Мурашковою.
Вечірне сонце кидало проміння на стіл, застелений білою скатертею, на самовар, грало на стаканах та блюдечках.
Золотий одлиск сипав ся на Саню, і делікатна білява Саня, рядом з чорнявою Надею, здавалась єму небесним херувимом. Щось ідеальне, чисте сьвітилось в іі ясно-синіх очах, в іі матово-білому лици.
Саня схопилась з місця, побігла до Комашка назустріч і подала єму обидві руки. На іі смутних очах виступили росинками дві сльози.
Комашко бачив, що іі щось дуже стревожило.
— Добри-вечір вам! Що тут трафилось? Чого ви такі стревожені? сказав Комашко і єго серце заболіло, єму хотілось обняти і пригорнути до себе Саню, як дитину.
— Сядьте та прочитайте оці депеши, сказала вона до Комашка.
Комашко сів і прочитав листи.
— А що, добрі депеши? спитала Саня і голос в неі
