Вже сонце підняло ся над морем. Вже сизий туман зняв ся з моря, звив ся, як біле покривало і підняв ся в сине небо, і сон зміг Саню, сон міцний, яким сплять молоді щасливі люде.
Другого дня, вже як сонце стояло на заході, Фесенкови принесли лист, пересланий через мійську почту. Він розірвав куверту. Лист був коротенький і написаний якимись чудними кучерявими буквами. Очевидно лист був анонімний. В тому листі було написано: „Милий дорогий Фесенку! Люблю тебе, як душу, і вмираю за тобою. Ти мене знаєш. І я знаю добре, що я тобі сподобалась. Буду тебе ждати сегодня в вечері о девятій годині на Малому-Фонтані. Проти скелі Капуцина на березі лежить плисковатий камінь. Там ти мене знайдеш і напємо ся сего вечора щастя. Як не прибудеш до мене, то я втоплю ся в морі і загублю свою душу. Твоя на віки Н. Н. Не зву себе по імени; бою ся. Часом на почті розпечатають мій лист і дізнають ся про мене“.
— Це Саня пише. Вмирає за мною. А що? Зо мною нема жартів. Терпіла-терпіла тай не витерпіла, як і другі панни, що кохались зо мною. А що? Ага! Задрала кирпу передо мною, та дурнісінько!
Фесенко вхопив циліндер, парасоль і прожогом полетів на трамвай.
— Сяду я на трамвай. Вже темненько і ніхто з знаємих аристократів не вглядить мене, що я йізджу трамвайом, подумав Фесенко.
Вже на дворі зовсім смерклось, як Фесенко прийіхав на Малий-Фонтан. Над морем подекуди по стежках блукали люде, як темні сілюети. Фесенко біг до скелі Капуцина, аж чуб в єго став мокрий. На березі не було й живоі душі.
