— От і добре! Нема нікого. Публіка розбрелась. Ой колиб швидше знайти той камінь! А от і камінь, а на камени мріє якась темна сілюета. Саня! Вона! аж крикнув Фесенко. Єго серце розгорілось, він простяг руки до Сані.
Під єго руками зашелестіло листя.
— Що це за диво! крикнув Фесенко.
Він придивив ся, полапав руками: на камени стояв сніп кукурузи, перемішаний з колючками та бодяками.
Фесенко поколов руки і тільки рот роззявив. Він не йняв віри своім очам.
— А деж Саня? Може вона опізнилась? подумав Фесенко.
Він тернув сірничок, глянув на годинник: вже була половина десятоі години.
— Чи не втопилась оце вона в морі? Може ждала мене, ждала та й шубовснула з скелі в море, подумав Фесенко.
Він надійшов над самісіньку кручу, глянув у низ: нічого не було видно, тільки вода лисніла проти заходу під скелями.
— От буде слава, як Саня втопить ся через мене! Заговорять усі в Одесі. Можна буде напечатати в ґазетах. Самому ніяково слати в редакцію… Дам три карбованці Целабросу, то це ледащо усе напише, марив Фесенко, поглядаючи на море. А може вона поставила цей сніп, щоб сховати в єму до мене лист? Алеж… оті колючки… Гм… гм… Фесенко облапав кукурузу. В середині був заткнутий цілий лист паперу. Фесенко розгорнув єго, тернув сірничка і при сьвітлі прочитав лист: „Вибачайте на цей раз. Я пропаду цієі ночи, бо батько щось постерегає і запер мене в хаті. Через свою приятельку посилаю вам цей букет. Сховайте єго в свій зо-
