Рипнули двері. В нумер увійшов Комашко. Рівна фіґура єго ще неначе стала рівнійша. Очи були веселі: в іх сьвітилась надія, сьміливість, гордість, неначе він виграв перший великий процес в свому життю. Він весело привитав ся до Сані і сів проти неі. Єму здавалось, ніби він до того часу плив довго, довго, по великому морю і от тепер допливає вже до зеленого берега, вкритого лісами та пахучими садами; от він бачать вже виразно, як сонце грає на горах, на садах. І сади й ліси манять єго одпочити в затишку, над прозорою річкою.
Обоє мовчали. Саня з початку зраділа і та радість виявилась в румянцях на іі щоках. Очи блиснули привітом, але швидко сьвіт іі очей згас; очи стали сумні, задумані.
— Я вас ждала… Міні треба з вами поговорити про одно діло… Для мене се діло велике, тихо й несьміливо промовила Саня і замовкла. Вона й сама здивувалась, що десь поділась іі сьміливість, котра іі ніколи не покидала.
— Ви в своєму листі написали кілька слів, і міні тих слів доволі для мого щастя на мій увесь вік. Я тепер щасливий, двічи щасливий, промовив Комашко.
Він узяв іі руку і поцілував. Саня почервоніла і не піднимала вік, не глянула на него. Вона була гарна, як перша квітка в квітнику, в сьвіжому зеленому листі. Обоє знов замовкли. В нумері стало тихо, тихо. Небо стало хмарнійше. Тінь в нумері стала густійша. Нігде не було чути ні найменшого гуку, ні шелесту. Здавалось, ніби хмарне небо, і зелені акаціі та априкози під вікном прислухувались до іх тихоі розмови.
— Знаєте, Вікторе Титовичу? Я високо ставлю потребу розумового розвитку для женщини, давно працюю над своім розвитком і не думаю, що я вже дійшла до
