іні. Я щиро прихильна до вас; серце моє за вами, але… є претичина, котра стає нам на дорозі. Я сама не знаю, що міні почати, що міні діяти. І поради нема в кого питати“.
Саня одіслала лист на почту, сіла на канапку, згорнула руки на грудях і потонула в важних, важних думах. Мурашкова сиділа коло вікна й читала. В нумері було тихо; тільки дві мухи бились об шибки, дзизчали і ворушили монотонним дзизчаннєм мертву тишу.
Саня передумувала, що мала говорити Комашкови.
День був трохи хмарний. Сонце сховалось за білі хмарки і не веселило кімнати. Густа акація та априкози закривали небо проти вікна. Тінь в кімнаті стала ще густійша, аж сумна; і та тінь хмарного дня не ворушила фантазіі, не будила мрій. Холодний розум, холодна розсудливість перемагали, брали перевагу над ними.
Думи в Саниній голові з початку плили льоґічно, виразно, але не доходили ні-до-якого омежованого кінця. Саня почула, що іі думи почали плутатись, перемішуватись і не доводили ні-до-якого ясного результата.
Прибігла дівчина і покликала Саню обідати. Саня неначе прокинулась і тихою ходою вийшла. Іі жвавість вже притихла.
— Прощай, мій спокою! Час трівого йде і мене не мине, думала Саня, сідаючи за обід. Вона обідала, як не обідала. Апетит пропав. По обіді вона пішла до Мурашковоі. Мурашкова вийшла в парк гуляти. Саня сіла коло вікна, розгорнула книжку, почала читати. Іі очи бігали по листах і не могли впіймати ні одного слова. Мисли не йшли в голову. Вона закрила книжку, згорнула руки і ждала, схиливши голову. Через одчинене вікно вона дивилась на небо, на далеке сине море, й не примічала ні неба, ні синього моря.
