моті і поговорити з вами. Я вам щиро одкрив своє серце, свою душу… Без вас я не можу жити. Я тільки живу й дишу вами. Ви признались міні, що маєте до мене симпатію. Ваша ласкавість до мене в останні часи дає міні надію, що я не втратив вашого приятельства, вашоі симпатіі. Скажіть міні останнє слово! Коли я не маю місця в вашому серці, то нехай я лучше ніколи не бачитиму вас, забуду вас… Може час загоіть моі страшні муки“.
Саня прочитала лист і задумалась.
— Що він пише до тебе? спитала Мурашкова.
— На, читай! сказала Саня. Питання становить ся дуже ясно й катеґорично.
— Правда, що катеґорично, сказала Надя. Щож ти думаєш тепер вчинити?
— Писалаб до него, та багато прийдеть ся писати: це він становить для мене питання мого життя і моєі духовноі смерти… сказала Саня і трохи не заплакала, схиливши голову. Требаб міні поговорити з ним і поговорити докладно. Але де єго поговорити? Мачуха йде проти него. Дома міні не можна буде поговорити з ним.
— То виклич єго сюди листом та й поговори з ним отут в моєму нумері, або в парку, сказала Мурашкова.
— Отже ти добре радиш міні, сказала Саня. Вона взяла листок паперу і написала Комашкови:
„Спасибі вам, Вікторе Титовичу, за вашу щирість. Прийшлось-би міні багато писати до вас, якби я думала списати усі моі бідні думки. Прибувайте до мене сегодня над вечір. До нас не заходьте; йдіть в нумер до Мурашковоі. Там я вас ждатиму. І ваші принципи, і ваші пересьвідчення міні до мисли, до серця. Я покинула тепер козмополітичну плутанину, симпатизую вашим поглядом. Міні, як і усім чесним людям, треба присьвятити свою діяльність на користь рідному краєви, Укра-
