— Я й сама добре не знаю. Ви завдали міні важке питання, котре я не з'умію розвязати. Воно мене мучить, не дає міні спокою. Я хочу йіхати на універзітетські курси. Я привикла до тоі думки. Вона увійшла в моі нерви, як дощова вода в суху землю. Я живу й дишу тою думкою. Як моє бажання не здійснить ся, я збайдужнію до всього… Багато з моіх товаришок пойіхало на курси. А я опізнилась… як бачите.
Дві сльози виступили з іі очей і покотились по щоках. Комашкови стало жаль і іі, і жаль себе…
— Ваш батько згоджуєть ся послати вас на курси? спитав Комашко, і єго голос загув тихо, неначе він випитував секрет.
— Ні! А мачуха не хоче й слухати про це нічого, сказала Саня. Вона ворог правдивоі просьвіти. Дайте міні час надуматись, порадитись, сказала Саня.
Комашко почув, що не в добрий час запалив серце молодоі дівчини. Він несподівано встав з місця, якось хапаючись, неначе хотів утікти.
— Прощайте! сказав він до Сані і подав іі руку. Несподівана і сумна прети́чина… Прощайте!
Він ухопив шапку і вибіг з кімнати. Двері стукнули. Саня опамяталась, схопилась з місця. Іі здало ся, що вона теряє милого на віки… Вона протягла рука і побігла сьлідком за ним, щоб крикнути до него, вернути єго. Але двері зачинились. Кругом стало тихо, мертво. Саня сіла на канапу, поклала руки на стіл, впала головою на руки і заридала.
Блиснула блискавка. Вдарив грім. Небо стало ще чорнійше. Грім вдарив вдруге так, що шибки в вікнах задзвеніли. Воздух став важкий. В кімнаті стало поночі… Здорові краплі вдарили в шибки, як горохом. Шкло залущало. А Саня сиділа, поклавши голову на
