Комашко зрозумів, що Саня не наближаєть ся, а ніби одходить од него усе далі, і на єго острі очи неначе впала мгла. Він задумав ся. Голос єго став тихший. Смуток почув ся в єго голосному, завсігди веселому голосі.
— Ще мушу признатись… Я привикла до свободи. Батько міні давав волю у всему. Мачухи, сказать правду, я ніколи не слухала. Я бою ся втратити свободу. Ви знаєте, які наші сімьі? Жінка в сімьі господиня й рабиня. А я тепер вольна, як птиця, сказала Саня.
Комашко ще низше похилив голову. Ще смутнійші стали єго очи. Саня замовкла й думала. Знов в кімнаті стало тихо аж мертво. Хмари на небі стали густійші і на білих стінах полягали ще густійші тіни, неначе вечірньою добою.
— Я не так дивлю ся на життя в сімьі, промовив перегодя Комашко. По моєму жінка в сімьі повинна бути вільною і жити по своій волі. Щире кохання вже само по собі є воля. Може й правду кажуть, що супружество накладає золоті кайдани. Але міні здаєть ся, що чоловік та жінка не чують тих кайданів, як між ними є щира любов.
— Але все таки кайдани кайданами, хоч вони і золоті, додала Саня. Я більш од усього на сьвіті люблю свободу.
Знов затихли вони обоє і довгенько мовчали. Комашкови здавалось, що він не пристає до пишного берега, а знов одвертає назад в бурливе море. От-от ледви мріє перед ним розкішний берег в садах та лісах, і берег криєть ся туманом, мріє як фантастичний образ. Жаль здавив єго за серце. Він почув в душі тревогу.
— Щож тепер нам робити? Що почати? несподівано спитав в Сані Комашко.
