Він не дуже йняв віри Бородавкину, бо вважав на него, як на брехуна.
— Сам бачив, оцими сірими баньками бачив листи в банку; стара вклала в банк при моіх очах. Ій Богу, правду кажу! Нехай мене святий хрест побє, коли брешу! Розпитайте людей, коли міні не ймете віри, говорив Бородавкин.
— Гм… Це штука… Ццц… цмокнув Фесенко по басарабськи і задумав ся.
— От ви і причепіть ся до Мані. Але що то за анонімні листи? Що то за кукуруза, через котру ви полаялись з Комашком? спитав Бородавкин.
— Ат! то нісенітниця, бовкнув Фесенко.
— Та скажіть бо, голубчику! Бачте, який ласий секрет я вам сказав, благав Бородавкин.
Єго сірі великі очи аж благали, неначе в дітини, що ласить ся до мами та просить солодкого гостинця.
— Ат! нехай потім, обізвав ся Фесенко.
— Та скажіть-бо! Не вже вам трудно сказати кілька фраз? Ій Богу, я нікому не скажу! Божусь і присягаюсь! Жінці навіть не скажу, просив Бородавкин.
— Нехай потім. Секрет не втече, а ми не помремо так швидко, одрізав Фесенко.
— А як помремо? Ми усі під Богом ходимо, благав Бородавкин.
Стежка крутилась по горбах і довела до дачі Бородавкина; то була проста міщанська хатина-мазанка.
— От і наша дачка, промовив Бородавкин.
— Де? спитав Фесенко, бо вже більше і хат не було видно.
— Та оця ж хатина. Ми живемо в демократичній дачи; жінка любить ідиллю, сказав насьмішкувато Бородавкин.
