Стежка довела до горбика, на котрому стояла рибалська хатинка. Горбик той був просто сьмітник. Внизу горбика коло колючок лежали купи попілу. Зверху лисьніли мокрі помиі. Міщанка виливала іх на сьмітник просто з порога. Треба було йти або через купи попілу, або через горб, облитий помиями, або просто через колючки. Фесенко ступив черевиком в попіл. Нога вгрузла, як у борошно.
— Ну, та й завели-ж ви мене! Тут тільки собакам ходити, а не кавалєрам, обізвав ся сердито Фесенко. Добра ідилля, нічого сказати.
— Держіть горою! Беріть цабе! гукнув Бородавкин позад него.
Фесенко взяв цабе на горбок і вліз в болото. Він вискочив на сухе місце і почав обтрушувати хусточкою пантальони та чоботи, та обтирати об траву підошви. Обчистившись, облизавшись, як той кіт, він пішов за Бородавкином.
— Знаєте що, Фесенку? Ви дурнісенько топчете стежку до Сані. Саня хоч гарна, але в неі приданного ані шага, сказав Бородавкин.
— Не вже?! аж крикнув Фесенко. Я чув, що Навроцька богатенька.
— Багата одна Маня, менча дочка Навроцьких. Ви знаєте, що на неі мати записала двадцять пять тисяч карбованців. І дім в Кишиневі не Навроцького, а єго жінки; і дім дістанеть ся Мані, сказав Бородавкин.
— Двадцять пять тисяч і дім! аж крикнув Фесенко. Ото штука!
— Не знаєте ви, де раки зимують? обізвав ся Бородавкин.
— Не вже цьому правда?! спитав Фесенко.
