Комашко. Покажіть мені на ту жертву, і я іі вам принесу.
— Ви мій ворог. Доки вас не знала, я була щаслива. Ви вкрали спокій моєі душі, мого серця, вкрали моі мріі, моі дорогі, золоті мріі. В нас був кружок з моіх товаришок по ґімназіі. Я зросла з ними, вчилась з ними. Я любила іх, як своіх сестер, більше від своіх сестер. Ми збирались в Мурашковоі, читали книжки, набирались просьвіти; там складав ся наш сьвітогляд, наш погляд на сьвіт, на життя. Ми постановили собі, якою дорогою піде життя кождоі з нас. Одні з нас посьвятили себе вищій просьвіті; інші постановили собі йти в народ, хто хапав ся за педаґоґію. То був наш рай! Які золоті мріі роєм вили ся в наших головах! Я була щаслива. А ви ворогом з'явились в мій рай і вкрали мій спокій, вкрали моє щастя, говорила Саня, і іі голос затремтів жалібно. В очах з'явилась сльоза. Вона схопилась з місця і була готова утікти. Комашкови здалось, що вона біжить над кручу. Він знав іі нервну, поривчасту вроду. Він стрівожив ся і вхопив іі за руку.
— Олександро Харитонівно! Я покину місце, пойіду з вами в Петербурґ, займу приватну чи яку інчу службу. Будете ходити на курси, тільки не кидайте мене, промовив Комашко з таким огнем, що Саня зблідла; в неі забило дух. Вона вгадала, що настає рішуча хвиля.
Саня в одну мить зрозуміла, що Комашко приносить для неі велику жертву і більшоі не може принести. Очи іі блиснули радістно сьвітом, неначе сонце виглянуло з'за хмар в хмарний день.
— Коли так, то я ваша на віки, сказала Саня і подала Комашкови обидві руки. Навроцький встав і поцілував дочку, а потім поцілував Комашка.
