Батько з дочкою та Комашком сиділи й мовчали.
Червоний сьвіт сонця облив високий берег, високі кручи. Небо було чисте, сине, як шовковий синій наміт. Море лисніло. Сиза легка мгла впала на далеке море. Тиша, тепло. Якась благодать розлилась в небі, на морі й на землі. Радість, спокій злинув на серце молодого Комашка. Щастє того вечора розворушило єго серце, зачепило єго гуманні мріі.
— Усей вік свій до самоі смерти не забути мині цего пишного вечора, тихо обізвав ся Комашко. Ці слова були ніби луною єго попередних дум, єго щасливои душі.
— Думи моі неначе летять на крилах. Мисли моі широчать ся, серце стало горячійше, думав Комашко. Я готовий обняти усей рід людський; я неначе ожив, вдруге на сьвіт народив ся, і народив ся в той час, коли усе цвите, усе красуєть ся в сьвіті.
— Добре жити для себе, але сто раз вище й краще жити для других людей, нести між людей добро, розсипати гуманні ідеі, дбати про людський добробит, жити для високих ідей і вмерти за іх, знов обізвав ся Комашко, неначе розмовляючи сам з собою.
— Гм… гм… Може ваша й правда, обізвав ся Навроцький, але… але…
— Моє серце каже, що ваша правда, обізвалась Саня.
— Але, дочко, гм… гм… ти таки добре загониста, та й ви, Вікторе Титовичу, загонисті в думах. В життю гм…, буває усяково…
— Тепер життя людське в нас поламане, покалічене, покручене, сказав Комашко.
— Але, бачте, гм… треба й для себе жити і себе не забувати, знов обізвав ся старий.
— Без загонистих людей, без ідеалістів ие булоб руху в життю історичнім. Стоялоб болото і застоялось-
