би, і в єму розплодились-би жаби, та пуголовки, та усякі гади, а чаплі та буськи дибалиб собі спокійненько та хапалиб іх для своєі поживи. Історія, не людське життя, потребує часом людських жертв, сказав з патосом Комашко і єго очи блиснули. Голос єго став голосний і дзвінкий.
— Воно, бачте, теє-то, так, але… гм… лучших людей палили в огню, обізвав ся Навроцький.
— Нехай і палили, але з того попілу воскресала жива сила, сказав Комашко, і іі не спалять ніколи лихі люде.
Саня глянула єму в вічи.
— Я з тобою рада і в огонь кинутись, подумала вона. Згориш ти, згорю й я.
Старий батько похилив голову і задумав ся… Тревога заворушилась в єго серцю.
Сиза мгла ростелялась по морю. Скелі жавріли жаром на сонцю. Море спокійне й тихе лежало в скелистих берегах, як дороге зеркало в темних рамах. Тиша, тепло. Був той момент над морем, коли жива душа знехотя розімліває; живе, чуйне серце знехотя стає живійше, добрійше и чуйнійше.
— Ніяка сила не погасить в мені сьвятого огню, тихо обізвав ся Комашко.
Тимчасом Фесенко, розпрощавшись з Бородавкином ішов до Навроцького. Тихою ходою ішов він уличкою, що увігнула ся в балку і знов піднималась на гору. Тінь полягла на балці. На горі через лист акацій блискали проміння надвечірного сонця і через балку падали на другому боці на білі невеличкі хати, на гарненькі дахи, і обливали іх горячим сьвітом.
