Тихий вечір розворушив думи в серцю Фесенка. Перед ним ніби майнуло гарне Санине личко. Єму ніби в самі очи заглянули іі тихі, як вечірне небо, сині очи. Без єго волі вирвалось зъ єго грудей легке зітханє. — Шкода Сані… Але двайцять пять тисяч і дім! Се не жарти. Колиб мині ті гроши з додачею Сані. Та нічого робити: треба брати в додачи Маню. Іі грішми я закладу собі ґрунт для карієри…
Правда, воно якось неморально. Але тепер сьвіт не такий, щоб дуже церемонитись з моральною. Бог єсть для темного тільки люду. Чортами можна лякати тільки сільських бабів та дурнів. Моральна тільки въ книжках. Ідеали — нісенітниця і клопіт в практичному життю. В сьвіті панує один закон біольоґічний: дерево запускає корінє в землю і висисає сік з землі, глушить кругом себе кущи та слабіще дерево. Пустимо і ми корінє в людський натовп і будемо пявкою висисати сік кругом себе, звідкиль тільки можна. В сьвіті скрізь співаєть ся стара, як сьвіт, пісня: Той хто не може, той дуже скрипить; хто не лукавить, той з заду сидить. З заду я ніколи не сяду; лучше сидіти з переду… І ми сядемо з переду, і про нас заговорить в сьвіті. Будемо мазати, щоб не скрипіло, будемо лукавити; де треба пригнемо ся, а потім піднімемо ся високо-високо. Але що буде, як з гори повіє інчий вітер?! Як часом звелить запровадити ті ідеали, ті ідейки, ті принципи въ життя? запитав сам себе Фесенко. Тоді скинемо одну машкару і надінемо інчу, хоч-би й машкару чести і правди. Се не велика штука. Чи то й один в машкарі? Шкода, що моє прізвище не аристократичне. Фесенко… гм!… Фесенко… так і знать, що моя, як не баба, то якась дурна прабаба була Феська, взяв-би іі нечистий…
Фесенко розсердив ся і був-би готовий дати по по-
