ухо Фесенко, хапаючись поспішати за Манею, котра вже не йшла, а бігла до стола.
В неі горіло лице, пашіли уха; від сорому іі очи ніби затягло туманом. Вона не знала куди йти, де сховатись від тоі розмови, збила ся з стежки і йшла по траві. Добігла вона до стола і впала на стілець неначе під крило своєі мами, як те курча, що ховаєть ся від шулика під квочку. Тут тільки Маня ледви онамятувалась.
Навроцька глянула на Маню, на іі стревожене та червоне, як жар, лице, і зраділа.
— Щось було між ними, щось було! Не дурно Маня так почервоніла й засапалась. Бідна дівчина! Аж уха почервоніли! Навроцька зраділа! Вона глянула на Фесенка солоденькіми очима. Усе іі бліде матове лице стало неначе солодке, неначе вона лизнула априкозового варення.
— Що це ви? вже й нагулялись? спитала Навроцька в Мані.
— Вже мамо, обізвалась Маня. Я трохи втомилась.
— Мабуть мало ходите, мало гуляєте? спитав Фесенко.
— Мало. Ми більше сидимо в дома з мамою, скакала Маня.
— В ранці ходимо в монастир до церкви, а в вечер ходимо купатись, та й доволі, обізвалась ласкавенько Навроцька. Я думаю, що молодим паннам не годить ся далеко відбиватись від дому.
— Правда, Раісо Михайлівно, сьвята правда. Для женщини найкраще місце дім, а для нашого негарного пола служба, сказав Фесенко.
— Добрий час попросити Маниноі руки в староі, подумав Фесенко. Саме добрий час! Стара помякшіла, як віск коло огню… Тільки Маня злякаєть ся, ще й дре-
