Мурашкова почула, що по іі нервах знов щось вдарило, як обухом, знов почула, що той замах був для неі смертельний. Іі хвилясті виразні уста якось жалібно склали ся; на ясні очи неначе впала роса. Сльози налили очи і ледві вдержувались за віками.
Саня подивилась на Комашка благаючими очима, бо знала, що Мурашкова горячо любить Целаброса; вона неначе говорила очима: не говори нічого лихого про Целаброса, змилуй ся! А Комашко не розумів тієі розмови очима і без жалости показував темні плями в душі Целаброса.
Мурашкова не видержала, схопила ся з місця. Для неі здавалось, що від неі віднімають милого. Ій і жалко було, і досада брала: вона постерегла, що є правда в словах Комашка, але іі серце бажало, щоб не було тієі правди.
— Знаєте що? Ходімо та погуляємо. Час ранний, сонце ще не припікає. Саме добре буде гуляти, сказала догадлива Саня, вставши з місця.
— Ходімо, ходімо, як маємо пекти ся отут коло самовара, сказали усі.
Мурашкова подзвонила. Увійшла горнична і взяла самовар. Усі пішли гуляти понад високим берегом моря.
На дворі було не душно. Усе небо над степом було ніби вкрите білою не густою тканкою. На землю впала не густа легка тінь. Біле покривало з прозорих хмар, як шатро, тягло ся над морем, потім далі ніби закучерявіло, лягло білими легенькими покосами, а там ще далі над далеким морем розстелялось неначе білими хусточками, звязаними один до другого кінчиками, а ще далі затягло ся, як біль, кучерявим смушком і кінчало ся ніби прозорою наміткою.
Десь далеко, далека на мори промінь сонця пробив
