словами притаілась груба матеріяльність, крамарські інтереси, наживання грошей, багацтва. І усе те в него прикрите фільозофією, туманом абстракціі, розумними словами. Не того я ждала від него, не того бажало моє серце… Не вийду до него, не вийду! Запру двері, не пущу єго на поріг. Мій ідеал впав і розбив ся, як пишна статуя давного Вакха, розбита руками варвара. Я помилилась… А серце моє чи помилилось?…
Мурашкова трохи не плакала, ходячи по темній кімнаті. Ій було жалко єго краси, було жалко втратити на віки любов. А серце не слухало розуму, бажало щастя, просило кохання: іі думи без іі волі полетіли десь назустріч милому. Вона неначе побачила єго перед собою в темній кімнаті, облитого срібним сьвітом хмарного дня. Він неначе став перед нею і дивив ся ій в вічи.
Мурашкова засьвітила сьвітло. Вона боялась своіх горячих мрій, хотіла сьвітлом прогнати від себе ту мрію про милого. А мрія не счезала, і манила іі і запалювала кров, і тревожила серце.
— І не йму єму віри, і… люблю, люблю єго. Яке в мене горяче серце. Я сама не знала свого серця, не маю сили над ним. І вона ходила по кімнаті, ламала руки, довго думала, а потім сама не зогляділась, як вибігла в парк і пішла стежкою між акаціями.
— Втічу від него! Сховаюсь в Сані і сидітиму в неі до півночи, думала Мурашкова, повернувши до гостинниці.
Целаброс з'явив ся під акаціями, як тінь. Мурашкова обернулась, щоб утікти від него, і почула, що не має сили утікати.
— Надю, це ти? спитав він тихо, нахилившись над іі ухо.
— Чого ви прийшли? Я вам сказала, щоб ви до
