на скочив Целаброс, подав руку Бородавкиній, вхопив іі за талію і поставив на берег. Круглі камінці застукотіли під важкими ногами в Бородавкиноі.
Вони відійшли далеченько від човна і сіли на плисковатому камінню над самісіньким морем. Тихий сьвіт місяця злив ся з червонуватим блеском від ліхтарів і осьвітив Бородавкину та Целаброса. В Бородавкиноі лице забіліло проти сьвітла місяця, як лице вакханки. В роскошах кохання вона відхилила голову і впилась очима в Целаброса. Він обняв іі за талію і пригорнув до себе. Бородавкина не оборонялась; вона прихилила свою голову до єго плеча і засьпівала романс: „Тигреная“. Місяць пливе по нічних небесах. Голос іі мягкий, як оксамит, з початку полив ся тихо, тихо. Так сьпіває людина в той час, коли іі душа повна щастям, коли серце мліє… Бородавкина неначе сьпівала Целабросови на саме ухо. Хвиля тихо шелестіла, котячись на берег по дрібних каміньцях. Пісня була тиха, як той шелест хвилі, що був ніби акомпаніментом для іі голоса. Але перегодя голос іі набрав ся сили й страсти. Серед тиші полила ся пісьня голосна; пішла луна поміж скелями, полила ся по морі, заглушила шелест хвилі. Луна пісні обзивалась за скелями голосно на високих берегах в акаціях та волоських горіхах, як тихе зітхання щасливоі душі. Пісня наче розбудила мертве море, влила життя в мертві береги. І море, і скелі, і місяць над морем: усе здавалось пишною ґрандіозною декорацією великоі сцени, на котрій сьпівала артистка…
Бородавкина скінчила пісню, глянула в вічи Целабросу. В роскошах кохання, в роскошах тихоі важкоі місячноі ночи вона відхилила голову назад, випхнула білу повну шию і неначе манила єго своіми устами. Целаброс впив ся в іі повну шию устами і неначе замер.
