— А що, гарно я сьпіваю? спитала в него Бородавкина. Правда, з мене була-б перворядна артистка?
— Гарно, гарно, як той соловейко, тихо обізвав ся Целаброс.
— А правда, я гарна й тепер! А колись я була ще краща: хлопці дуріли, казились від моіх очей, сказала Бородавкина.
— В вас шия гарна, біла, як у лебідя, обізвав ся Целаброс.
— Хиба-ж в мене тільки шия гарна? А моі очи? а моі брови? Погладьте рукою по моій щоці, по моій шиі. Чистий оксамит, сказала Бородавкина.
Целаброс погладив тихо рукою по іі щоці, по шиі.
— Правда. Чистий оксамит, сказав він і поцілував іі знов в той оксамит — в шию.
— Правда, я краща від тієі циганки Мурашковоі. Перестаньте до неі ходити, ходіть до мене. Яка в неі краса! Шия тонка, суха, як у чаплі. Любіть мене і забудьте іі, сказала Бородавкина і знов припала до єго плеча головою, і знов засьпівала принадним голосом.
Мурашкова неначе отерпла, стоячи за каміннєм.
Вглядівши, як Целаброс поцілував Бородавкину в шию, вона задрожала, була готова кинутись на них, задушити Бородавкину і Целаброса. Мурашкова ступила один ступінь. Дрібні каміньці заворушились, застукали: вона загрузла в них по кісточки.
— Ой, щось ходить та ще й близько! тихо сказала Бородавкина. Я чула, як застукотіли каміньці.
— Може вам так вчулось, обізвав ся Целаброс.
Мурашкова стала як мертва і прихилилась до скелі.
— Давайте лікер! Я вам дала єго. Може ви поставили в човні і забули взяти? Я трохи змерзла. Погрійте
