Назустріч іі увійшла горнична, сільська дівчина, і промовила: „Добри-день!“ Голос живого чоловіка спинив і втихомирив важкі думи. Мурашкова вернулась в кімнату. Горнична поставила самовар на стіл, глянула на Мурашкову, злякалась і крикнула:
— З вами щось стало ся! Ви нездужаєте!
— Справді, я трохи слаба, обізвалась Мурашкова тихим, неначе задавляним голосом.
Горнична побігла до Сані і дала ій звістку, що Мурашкова несподівано заслабла. Прибігла Саня, глянула вона на Мурашкову і інстинктом вгадала, що на неі впало тієі ночи велике горе.
— Надю, ти розійшла ся з Целабросом? крикнула Саня.
— Розійшла ся і ніколи не зійду ся, обізвалась Надя.
— Від чого? За-віщо? спитала в неі Саня.
— Целаброс нікчемний чоловік, обізвалась Мурашкова і тільки рукою махнула, але про усі подіі тієі ночи нічого не сказала.
З того часу Саня не відходила від Мурашковоі і часто ночувала в неі в нумері.
Через тиждень Мурашкова попросила собі місця учительки в народній школі в одному украінському селі на Бессарабіі, але швидко від неі відібрали те місце. Мурашкова пішла в народ… Про неі довго не було ні чутки, ні вістки…
Минув тиждень, тиждень щастя і спокою для Сані. Комашко попросив старих Навроцьких покористуватись вольним часом канікул: йіхати в Кишинев і справити весілля.
